Жіноче погруддя-зліпок з власного тіла Марії Куліковської, виконане з епоксидної смоли — синтетичної, промислової речовини, яка з ювелірною точністю зберігає кожну деталь, водночас навіюючи відчуття крихкості й стійкості.

Усередині смоли вбудовані троянди, символи любові, тіла та сакрального, що ніби проростають крізь напівпрозору плоть. Вони перетворюють скульптуру на сучасну інтерпретацію hortus conclusus — «замкненого саду» зі середньовічної та ренесансної іконографії, де тіло Марії (тепер — Куліковської) постає водночас храмом, садом і місцем перетворення.

Цей образ ніжності та невинності радикально переосмислено: замість ідеалізованої Мадонни — жіноче тіло, що не уникає болю, досвіду, вигнання чи материнства. Воно — тілесне, тимчасове, але також стійке, укорінене у власному зростанні. Скульптура фіксує в матеріалі особисту історію та сліди пережитого, перетворюючи тіло не лише на об’єкт споглядання, а й на архів часу, емоцій, травми та надії.

Прозорість форми перегукується з концептуальною відкритістю самої художниці, яка знову і знову використовує власне тіло як жест, як носій пам’яті, як акт критики. Вона ніби запитує: що означає бути жінкою у світі, де тіло — це також територія війни, вигнання, материнства та спротиву?

‍