Ця фігура несе в собі залишки попередньої роботи художниці, залишки мильної скульптури, яку вона створила для Національного музею образотворчих мистецтв в Одесі в 2019 році. Тоді вона могла використовувати лише штучні квіти, оскільки справжні занадто швидко в'янули. Ті самі штучні троянди залишилися з нею, мовчазні свідки колишньої себе, колишнього горя. «На той час, — згадує вона, — ця скульптура була найсумнішою роботою, яку я коли-небудь створювала. Але навіть той сум не можна порівняти з тим, що я відчуваю зараз». У новій, цього разу вагітній скульптурі Марія вирішила повернутися до тих квітів — не як до прикраси, а як до носіїв пам’яті. На відміну від попереднього разу, вона наповнила їх тим, що називає «ніжнішою енергією», спробою примирення, тихої радості, життя, що триває попри все. Таким чином, троянди стають діалогом між двома часовими лініями одного тіла: жінкою, якою вона колись була, і жінкою, яка продовжує виживати. Штучні троянди, колись символи імітації, тепер слугують крихкими посередниками між автентичністю та штучністю, втратою та відродженням. Тут квіти вже не просто прикрашають тіло, вони стають тілом. Вони містять у собі всі шари життя, що зберігаються після смерті; шари, що болять, гниють, світяться і продовжують трансформуватися.