Ця робота відображає події 2023/2024 років, коли продукція українських фермерів була заблокована на польському кордоні — акт, який викликав у Марії спогади про колективну, міжпоколінну травму Голодомору. Вона згадує розповіді своєї бабусі і те, як та ніколи не могла пройти повз покинуті колоски пшениці, що лежали на дорозі, без смутку. Пшениця, використана в цій роботі, була зібрана в селі її матері. Художниця вбудувала її в груди та живіт скульптури разом із уламками вибухнувших мін, осколками бомб та великими гільзами, надісланими анонімно з Ізюма, Бахмута та Авдіївки. Ці залишки війни стали частиною внутрішнього скелета скульптури — буквальним і символічним втіленням витривалості та трансформації. «Коли я залила пшеницю епоксидною смолою, — каже Марія, — почалася хімічна реакція — корозія, і скульптура потемніла, стала важкою, брудною, меланхолійною». Тут життя і смерть нерозривні: родючість і розпад зливаються в єдине тіло пам'яті.