«Я збираю і сушу гербарії – мій дім наповнений рослинами, які мають для мене символічне значення».

У лютому, приблизно в день свого дня народження, Марія повернулася до Києва після двох років життя у вигнанні в Європі. В якості подарунка собі вона вирішила пройти повне медичне обстеження. На той час її фізичний і психологічний стан був надзвичайно крихким; вона ледве могла ходити і жила під загрозою можливого діагнозу раку. Пізніше з’ясувалося, що це був не рак, а переддіабетичний стан, спровокований сильним емоційним стресом – організм просто досяг межі. Того вечора, слідуючи своїй інтуїції, вона замовила велику кількість троянд. «Вся моя кімната була ними вкрита», – згадує вона. «Я почала сушити їх – не тільки для себе, але й для своєї матері, як своєрідне святкування життя, бо не знала, чи виживу». Незабаром після цього вона прочитала страшну новину про те, що Ян Квилінський — провідний селекціонер троянд в Україні, засновник «Квилінського саду», який навіть вивів нові сорти троянд, названі на честь своєї дружини, — загинув на полі бою в січні 2024 року, захищаючи Авдіївку. Його дружина згодом закрила сімейний бізнес, не витримавши втрати. За випадковим збігом обставин Марія стала однією з останніх людей, які купили ці троянди – квіти, яких більше не існує. «Я не додавала жодної штучної квітки, – каже вона. – Тільки сухі. І сталося щось дивне: вони почали горіти зсередини, перетворюючись на маленькі вуглинки». Скульптура стала сірою і похмурою, її поверхня була вкрита крихітними дірками, які художниця намагалася заклеїти, щоб квіти не згнили. Здалеку вони виглядають як розкладена речовина, але при ближчому розгляді все ще можна побачити ніжну прозорість пелюсток. Це меморіальна скульптура – тихий реквієм за крихкістю, смертю і безперервністю краси.