Через три роки після проведення перформансу «Без назви» у Щербенко Арт Центрі, у якому Марія Куліковська відчайдушно кричала у землю, художниця повторила перформанс на пляжі у місті Маріуполь Донецької обл. Перформанс у Києві був передчуттям, у Маріуполі - вже тривалим переживанням конфлікту. Крик Куліковської на людному пляжі контрастував з примиренням тамтешніх жителів з воєнною ситуацією.

«18 червня було дуже спекотно, сердите сонце палило все. Люди, втомившись від важкої роботи на заводі, вийшли на пляж. У Маріуполі всі важкі промислові заводи через каналізацію посилають отруту до Азовського моря. Навколо міста весь час стоїть сильний смог. З іншого боку моря знаходиться мій дім - окупований Крим. На сході, за 20 км, війна, продовжують бомбардувати щодня. Але люди, втомившись від війни та спекотної температури, просто відпочивають на пляжі. Пляж повний мін і навколо люди зі зброєю… Все це триває вже 2 роки, і люди цього начебто не помічають, вони втомилися. Вони толерантні до смерті, зброї, насильства, війни. Я також прийшла на пляж, але щоб там кричати. Я дивилася на море, що є межею між моїм домом та війною. Дивилася на схід і на горизонті бачила бомби. Злякалася, але мій голос був таким тихим у порівнянні зі сміхом і криками дітей, які бігали навколо мене і гралися один з одним на обстріляній землі...»*.

На основі фотодокументації перформансу, виконаної Сергієм Вагановим, у 2019 році в майстерні платформи культурних ініціатив «Ізоляція» у Києві було виготовлено серію шовкотрафаретних принтів цієї акції.

*зі спогадів Марії Куліковської.