«Стіл Переговорів?» був створений влітку 2022, під час того, як я з новонародженою дитиною була евакуйована вже з прикордонного Ужгорода до Австрійського Лінцу директором групи державних художніх музеїв OÖ Landes Kultur професором й куратором Альфредом Вайдінгером. В той момент я опинилась в емоційному розпачі та постійній тривозі не тільки через розпочату повномасштабну війну, але й через пологову емоційну травму та постпологову депресію, відчуття постійної надмірної материнської тривоги, розуміння себе і свого тіла більше ніж вразливою й крихкою не тільки через ці пологові та постпренатальні відчуття, але й через банальний фізичний стан – я всіма силами намагалась відновитись після важкого кесаревого розтину, який відбувся через надзвичайно непросту вагітність. Я просто наново вчилась ходити, саму себе обслуговувати так само як і за зовсім крихітним немовлям. Я просто вчилась бути мамою, але замість всіма обіцяної насолоди мене охопив простий людський відчай і страх. І, що найстрашніше – мене охопило безупинне відчуття нереальності, адже «це вже було». «Це» — це війна.

Моя душа ніби затерла, так само як і пів тіла – і справді – все «це» я вже колись проходила, я вже «там» – на початку війни та анексії у 2014 – була… Тільки тепер я перестала бути «живою».

Через відсутність розуміння що робити, як доглядати за немовлям і собою, де існувати, де ростити дитину, як і за що жити й виживати, і що буде з моїм чоловіком і з нашими мріями й планами?… Я дійсно опинилась там де вже була, в лютому 2014, і далі. Тільки цього разу в моїх руках була відповідальність не тільки за старіючих й хворіючих батьків та бабусі в окупації, але й за власну сімʼю, яка нарешті зʼявилась після таких довгих пошуків щастя та миру в душі. Я занеміла від непідйомного тягаря відчуття втрати…

Музейні куратори сприяли моїй максимально швидкій інтеграції, вони бажали допомогти мені продовжити бути саме художницею, а вже потім людиною in exile. А я, від нерозуміння, як жити далі, від відсутності почуттів та простого мислення, – я номінально дружньо посміхалась та погоджувалась на всі активності, говорила всім, що зі мною все добре; «я ок»; я «типо-вакцинована-від-війни", бо вже знаю, що було і розумію що буде; «мене не треба жаліти, бо комусь ще гірше»… Я занурювалась в кожну активність, в кожну можливу виставку, всюди, аби знову себе відчути живою, бути корисною, не перевіряти новини бодай 5 хвилин…

Але… насправді, я мріяла мати просте, комфортне материнство, насолодитись моментом споглядання за зростанням маленької доньки, просто жити і легко творити красиву архітектуру та мудре мистецтво.

Перебуваючи в перманентній паніці, онімінні від просто нестерпного болю втрати і неможливості оплакувати свій біль – бо маю бути сильною заради дитини, заради виживання, погоджуючись на всі можливі проєкти та публічні заходи, одного дня завдяки австрійським кураторам Genoveva Rueckert-Sommerauer та Alfred Weidinger, я опинилась в найстарішій в світі фабриці керамічних виробів Gmunden Ceramic у резиденції Academy of Ceramic в нестерпно красивому Гмундені.

Цей досвід роботи з керамікою став можливістю дозволити стати новою мною, продовжуючи бути собою, тією хто я вже є… Можливістю прислухатись, що я хочу сказати по-справжньому, хто я є, і чому саме так я мислю…

«Створення Столу Переговорів?» – це особистий процес ліплення прототипу відчуттів про «дім».

Втрату мого попереднього дому я оплакувала довго, майже 8 років, і напередодні великої війни я зцілилася – можливість через мистецьки практики створити мій власний справжній Дім, прийняти його і полюбити відбулась тільки тоді, коли я змирилась з втратою попереднього/першого дому «там» в окупації.

Той перший дім це не тільки про стіни чи дах над головою, чи сад бабусі та спогади щасливого дитинства, це й про: юність, перше велике кохання, а потім про першу велику зраду, справжню втрату від справжньої зради в коханні, тоді коли готова віддати життя за когось, кого любиш; віддати життя за цілий народ, за країну, але це залишається незручним, бо людина з того першого кохання-дому не готова віддавати життя, як і ціла країна і її народ не були готові тоді, одразу, на початку війни, відповісти ворогу за «зґвалтування», бо тоді всі змирились, аби мати змогу «жити життям» і далі…

Тепер я знову травмована, я знову у вигнанні, я знову можу втратити повністю все те, до чого йшла 8 довгих років, збираючи саму себе по крихтах… Але тепер я маю на руках малу дитину, яка вже третій рік не знає що таке «дім». І саме через цей «Стіл Переговорів?» я зрозуміла, що не готова втрачати, і головне – змиритись з втратою «Дому». Тому саме створення керамічних «меблів» з відформованих частин власного тіла, і комбінації цих керамічних, розмальованих глазурями, кінцівок у композиції канібального піратства перетворились не тільки у візуалізацію того, що є, що відбувається насправді у мене вдома, але це є особиста психологічна розмова, проговорення травми до самої себе, артикуляція її, а не приховування та замовчування, створення саме того, про що дійсно хочеться говорити глибоко з середини, це правда…

«Стіл Переговорів?» я закінчила цим літом, надягнувши на металеву конструкцію стола крихкі, важезні, майже-справжні ноги-зліпки.

На відкритті закінченої версії «Столу Переговорів?» я знову посміхалась і казала, що я «ок». Так, я в терапії, я приймаю лікування не тільки від психологічної тривожності, але й від фізичних вад, які розвилися на фоні безперервного стресу… Але все ще досі, так само, як і майже 3 роки тому я зрозуміла, що змиритися з втратою просто не можу.

Тепер на відкритті моя дитина могла майже по-дорослому дивитись на глазуровані керамічні кінцівки, але вона все одно так досі і не знає, що таке «дім» – там де затишно й безпечно, але вона добре знає, що таке війна і тривога. Вона вже не грудне немовля, як тоді, коли я ліпила цей «Стіл» у стані афекту, у стані крику, у стані шоку, оніміння і неспроможності відчувати біль… Вона вже не сидить на лавочці під дверима керамічної фабрики (в компанії її бабусі [незгодної-втекачки з окупації]), чекаючи на мене-свою маму, щоб погодувала грудним молоком, пригорнула до себе, поцілувала і знову побігла на фабрику ліпити… І так з раннього ранку до пізньої ночі…

Після «Столу» я почала пригадувати багато деталей з минулого життя, я почала прощати саму себе, вчитись прощати тих, кого безмежно любила, але… Я зрозуміла, що цей Стіл, ця незгода – це не тільки моє, особисте, це не тільки політичне, це не тільки жахливо красиве до нудоти, це не тільки сповідь, це не тільки про право бути травмованою, вразливою, крихкою, це про право про це говорити публічно, це про право показати тому, хто насилує, хто зраджує всі можливі жахи відсутності «дому» [= захисту] зі своїми власними «меблями» [= опори]. Це про правду.

Тепер я мрію знайти сили й можливості, ресурси й місце де я продовжу свою керамічну серію меблів, з яких я побудую новий власний дім. І він буде збудований на правді без амнезії минулого.

Марія Куліковська