Вчасно реагувати на небезпеки людина вчиться практично з народження, але з війною це вміння доводиться вдосконалювати ретельніше, ніж у мирний час. Важливим в цьому контексті є приклад людей, які не тільки швидко відновлюються від стресових обставин, але і стають більш пристосованими до них у майбутньому.

Дослідники називають це феноменом резильєнтності, який сьогодні вивчають також в соціології та економіці. Резильєнтність проявляється у вмінні швидко адаптуватися до змін, знаходити нові підходи до вирішення проблем, зберігати оптимізм і віру в краще майбутнє навіть у екстремальних умовах. На рівні суспільства цей феномен спостерігається у здатності ефективно реагувати на зовнішні небезпеки, допомагати один одному долати наслідки соціальних та економічних потрясінь.

Не буде перебільшенням сказати, що історія України є одним з найкращих джерел для дослідження цього феномену. Дві світові війни, Голодомор, репресії, Чорнобиль, революції, а тепер ще й понад 10 років війни – не так багато в світі країн, які вистояли після подібних випробувань. Проте українці не тільки не припинили боротьбу за свою незалежність, але і стають тепер набагато більш вмотивованими у ній.

Тому до однієї з найважливіших складових української формули витривалості слід віднести історичну пам’ять. Саме вона допомагає поновлювати боротьбу навіть тоді, коли робити це стає значно важче. В цьому сенсі, з огляду на минуле, українці вивчили свого ворога історично та культурно значно краще, ніж він їх.

І росія вже не зможе самостійно надолужити втрачене, адже для цього потрібно було б щодня спростовувати сотні фейків, які створила її пропаганда. Починаючи від казок про те, що Ленін нібито вигадав Україну та завершуючи тим, що українську мову створила австрійська розвідка. Але тут насправді нічому дивуватися, адже російське суспільство наразі далеке навіть від того, щоб реалістично побачити свою сучасність, не те що минуле. Успадкована з радянських часів традиція звітувати про вигадані успіхи створила таку ситуацію, коли в росії вже бракує достовірної інформації для якихось реалістичних прогнозів. І не лише через пропаганду, а через те, що правда, як така, підриває основи російської державності. Водночас, цей світ, що ніби списаний з антиутопії Оруелла, став для українців предметом численних мемів та сатиричних постерів.

Складно не помітити, що стихійне кепкування українців з сучасної росії в побуті та мас-медіа стало теж однією зі складових витривалості в Україні. Її підсилює ще той факт, що російським пропагандистам так і не вдалося створити бодай щось схоже за популярністю на своїх теренах. Критика України виходить у них прісною та нещирою. Натомість їм добре вдається показувати владний тон та незадоволений вигляд, які напевно чогось таки варті на їх внутрішньому медіа-ринку, адже в Україні така манера спілкування, незалежно від теми, сама по собі виглядає токсичною.

Такий контраст між інфо-просторами промовисто говорить про глобальні культурні відмінності. Можливо в 1990-ті, коли українське суспільство ще в достатній мірі не відійшло від радянських часів, цей «брежнєвський дискурс» справляв якесь переконливе враження на частину аудиторії, але сьогодні, через десятки років подолання радянських патернів, ця забронзовіла «проза життя» виглядає якимсь несмачним нафталіновим кічем.

Які б не були часи, в українській ментальності є певна алергія на тиранію, тому прагнення до свободи від деспотів завжди знаходить відгук та широку підтримку суспільства незалежно від особистих інтересів. В цьому контексті резильєнтність – це одна з характеристик саме громадянського суспільства. Вона проявляється там, де люди не стануть чекати наказу «згори», щоб одразу реагувати на зовнішню загрозу або надзвичайну ситуацію.

Доказом цього є життя українських міст та селищ. Часом воно нагадує довоєнне, але тільки фрагментами. Достатньо відвести погляд або проїхатися вбік, і десь поруч буде зруйнована будівля, спалені машини тощо. Але все одно, як би не було близько до фронту, українці намагаються відновлювати мирне життя там, де це можливо, навіть якщо все навколо нагадує про війну.

На третій рік повномасштабної війни більшість цивільних вже знають алгоритм дій у разі небезпеки. І добре, що сирена тепер нагадує не лише про укриття, а і про потребу надсилати кошти для підтримки ЗСУ.

Спільна небезпека зробила українців ближчими один до одного. На фронті чи в тилу, спілкування людей, які разом долають життєві випробування, дає можливість кожному поглянути на себе зі сторони та віднайти в собі ресурси для відновлення сил після емоційного вигорання.

Звісно, кожен має свій індивідуальний досвід витривалості в умовах війни та, водночас, обмін таким досвідом створює синергію, яка допомагає разом ставати сильніше.

Автор кураторської концепції – А.Сидоренко