Килим є результатом експерименту Марії Куліковської з матеріальністю та медіумом, розширюючи її серію «Акварелі на папері, отриманих з міграційних служб» у новий тривимірний формат. Його розмір — 150 × 105 см, а техніка виконання — вишита об’ємна текстура, що імітує розмитість акварельних ліній, водночас вступаючи в контраст із документальною точністю офіційного бюрократичного тексту, який залишається видимим під шарами ниток.

Фраза, що лунає у назві роботи — «У якій країні я буду людиною, а не біженкою?» — стає водночас питанням і ствердженням, болючою рефлексією художниці, яка з 2014 року живе у вимушеній міграції. Як і в її акварельній серії, тут використані документи, отримані з міграційних служб, що стали матеріальним свідченням існування людини в адміністративному полі. Куліковська трактує бюрократичний документ як аркуш, на якому вона може висловити своє право на існування через мистецтво, тоді як сама система вимагає підтвердження цього існування знову і знову.

«Людське тіло стає політичним, навіть без власної згоди», — каже Куліковська. У цьому контексті перенесення художнього висловлювання у форму текстилю можна прочитувати як метафору тілесності та її політичного статусу. Килим — це об’єкт, що асоціюється з побутом, захистом, теплом, але водночас це поверхня, по якій ходять. Чи не є це алюзією на ставлення до вимушених мігрантів та їхніх документів — тих, хто змушений інтегруватись в новий контекст, часто стикаючись з байдужістю або ворожістю?

Куліковська створює об’ємну акварель, де текстиль стає носієм того ж «розмитого», інтуїтивного, конфліктного живопису, що й на папері. Робота «У якій країні я буду людиною, а не біженкою?» — це живопис, який стає тілом, тканиною, фізичним об’єктом. Вона змушує глядача не просто розглядати, а відчувати — доторкнутися очима, відчути текстуру простору, зчитати напругу між документом і його руйнацією через художній жест.

Цей твір є частиною великого маніфесту про тілесність, кордони та бюрократичну реальність. Його питання — «У якій країні я буду людиною, а не біженкою?» — залишається відкритим і продовжує лунати, доки існуватимуть кордони, що визначають життя людей і змушують їх доводити своє право на існування.

‍

Святослав Михайлов