Розмірковуючи над цими питаннями, майже кожен згадає найвідоміші твори, що асоціюються із враженням від війни. Напевно, найперше на думку спаде «Герніка» Пабло Пікассо – твір, якому судилося стати мистецьким символом ідеї недопущення чергової світової війни. Також важко не пригадати «Лихоліття війни» Франциско Гої – почасти реалістичні, почасти метафоричні зображення того химерного поєднання, що народжується війною: крайнього насильства і повсякденності. Кожну сцену Гоя супроводив філософським коментарем, додаючи вимір особистої залученості художника у страшні події. Гоя – свідок війни, і цей особистий досвід закарбований назавжди в офортах.

Сцени із «Лихоліть війни» сьогодні неминуче римуються із фотографіями наслідків страшних загарбницьких дій російської армії на території України: тіла катованих і вбитих, вириті наспіх могили, зґвалтування, мародерство, – війна стабільна у своїх жахіттях. Сьюзен Сонтаг у праці «Дивлячись на чужі страждання» пише про фотографії військових репортерів як про «... засіб зробити «реальними» («реальнішими») факти, які вважали б за краще ігнорувати людей, що заходяться у привілейованому становищі чи принаймні у безпеці" (... a means of making "real" (or "more real") matters that the privileged and the merely safe might prefer to ignore. – Sontag, S. (2003). Regarding the pain of others.). Говорячи про спроможність співстраждання завдяки фотографіям жахіть війни, вона акцентує на розмитті «ми»: не можливо співчувати по-справжньому, якщо ти не є живим свідком, жертвою, втікачем війни.

І ось українці, українські художниці та художники зокрема, переживають цей досвід. Перебуваючи на території України або поза нею, переживають досвід страху і боротьби за своє та за своїх. Ось ми, українці, і опинилися суб'єктами або свідками тих страждань, на знімки яких дивиться весь інший світ. Зараз саме ми страждаємо, а не спів страждаємо.

Сьогодні українські художниці й художники збирають сили та роблять свою справу, сублімуючи травму у творчість, або ж у творчості знаходячи порятунок, ліки, причину і мету рухатися далі. Хтось із них зараз відчуває, що їхнє мистецтво безпорадне поряд з обстрілами та вибухами. Але не може інакше, адже зараз важливо як ніколи робити те, що можеш, робити це щиро і відверто. Вони переживають війну, стають її жертвами, рятуються від неї, працюють волонтерами чи опиняються свідками травмуючих подій. І, на відміну від фотографій репортерів, їхні твори не жахають, навпаки.

Дмитро Євсєєв у серії «Палімпсести» проголошує, що образ сильніший за будь-який текст. Образ, що відображає пережитий досвід, досвід страху за життя, тривоги, втечі, болю, ненависті, ворожості, гордості, згуртованості, турботи, надії попри все. Тереза Барабаш, Олена Науменко, Марина Талютто, Марія Прошковська виїхали разом зі своїми дітьми за кордон одразу після російського повномасштабного вторгнення в Україну. Перебуваючи у прихистках, у розлуці зі своїми чоловіками, близькими й домівкою, кожна з них зрештою створила роботи, просякнуті болем переживаної травми. Відео Зої Лактіонової «Remember the smell of Mariupol» відображає злиття двох реальностей: страшних подій у рідному Маріуполі та їх переживання художницею в резиденції за кордоном. Фотографиня Женя Лаптій створила серію, де вбачає у протитанкових їжаках відродження орнаменту з вишиванок – українського національного символу, що має силу оберега. Марія Куліковська у 2022 році вже вдруге була змушена покинути дім (у 2014 році із рідного міста Керч, тепер – із Києва), але цього разу – із немовлям на руках. Роман Хімей і Ярема Малащук створили роботу, у якій приміряють тілесну роль російських окупантів, убитих на українських землях, випробовуючи свою ідентичність, що продовжує формуватися у самовизначенні поряд із ворогом, що опинився занадто поряд. Серія «Дякую» Станіслава Туріни – своєрідні талони, що «повертають до дії, до зустрічі, до двох пар різних рук, які передають один одному щось найважливіше, яке від разу до разу має іншу, інакшу форму».

Щербенко Арт Центр знову створює виставку під назвою «Дай мені завтра», у якій зібрані роботи українських художниць і художників, які реагують на злочини росії в Україні. Перша відбулася у 2014, після вторгнення Росії на сході України та анексії Криму. Тоді кураторка проєкту Марина Щербенко писала: «Молоді художники тонко відчувають пульсацію суспільного життя, тому що усвідомлюють своє призначення міняти, будити, творити. І сьогодні ми представляємо їхні роботи, в яких відображені наші емоції, думки та пориви, на які так часто важко вирішитись».

Сьогодні, під час розгортання повномасштабної війни росії проти України, цей проєкт відновлений, адже сучасне українське мистецтво на часі, воно грає свою важливу роль у ці темні часи. Що це за роль? Можливо, актуальною стає катарсична формула трагедії від Арістотеля: трагедія має призводити до очищення у глядачів відчуттів співчуття і страху. Катарсис дозволяв громадянам Афін по завершенню дії повертатися до реального життя і проживати його сильнішими й твердішими.

Що ж, жодне найвидатніше мистецтво не припинило і не запобігло жодній наступній війні. Найсильніші пацифістські твори не змусили людство відмовитися від масових атак і геноцидів. Ані «Жахіття війни» Гої, ані «Герніка» Пікассо не запобігли, ані новим загарбницьким війнам, ані новим бомбардуванням мирного населення. Менше з тим, ці твори важливі й цінні – перш за все через ту велику ідею, що вони неймовірно точно ілюструють. Ці роботи залишаються стовпами, на яких тримається спільне розуміння того, що є і має бути недопустимим і неприйнятним. Що є і буде абсолютним злом. Вбачаючи це, ми очищуємо у собі співчуття і страх для того, щоб залишатися частиною цивілізації, громадянського суспільства, людьми із гідністю і цінністю власного життя в розумі та серці. Ми отримуємо право на завтра.