Процес самоскроєння закладається в основу продуктивного розуміння гендеру. Люди народжуються з певними біологічними відмінностями, але моделі їхньої поведінки з цими відмінностями безпосередньо не пов'язані. Люди думають та діють відповідно до гендерних норм, що побутують та (ре)продукуються у певному суспільстві. Патріархат функціонує як гендерна поліція, як диктаторська система, що нав'язує вузькі рамки поведінкових стереотипів і застосовує репресивні засоби до тих, чий психологічний, фізичний та інтелектуальний досвід не відповідає патріархальному виміру. Гендерна проблематика видається особливо гострою для України, чия культурна парадигма у більшості випадків базується на патріархальних гендерних нормах.

Ідея виставки «Гендер» в «Ізоляції» — здійснити аналіз соціальних та психологічних механізмів гендерного конструювання, оминаючи просте перерахування гендерних стереотипів, що вже існують в Україні. Одна група митців (Вікторія Миронюк, Роман Боднарчук, Марина Скугарєва, Ксенія Гнилицька, Лада Наконечна, Аліна Копиця, Леся Хоменко, Жанна Кадирова) використовує рольову поведінку та стратегію мімікрії як головні елементи гендерної перформативності та намагається зрозуміти, які соціальні та психологічні механізми примушують людей наслідувати непродуктивні гендерні моделі. Друга група (Аліна Клейтман, Любов Малікова, Маша Куліковська) за допомогою засобів аб'єктного мистецтва (від abject) — мистецтва відразного — досліджують почуття тих, чиї ментальні, психологічні та фізичні характеристики не вкладаються у розповсюджену гендерну норму певного суспільства. Олексій Салманов, Маша Шубіна та артдует Synchrodogs (Таня Щеглова та Роман Новен) розмірковують над метафоричними шляхами відходу від патріархальних гендерних стереотипів.

Виставка ставить питання, де і як знаходити простір психологічної свободи у суспільстві, в якому побутують вузькі і занадто обмежені гендерні норми. Побіжний огляд радянського гендерного міфу виявляє історичний контекст для аналізу гендерної проблематики в Україні. На початковому етапі становлення радянської держави пропагувався міф про«нову людину», чиї гендерні характеристики і стать підпорядковувалися політичній приналежності. Жінки сприймалися нарівні з чоловіками з огляду на свої інтелектуальні та виробничі можливості й тому теоретично мали рівні права згідно з конституцією нової радянської держави. Цей міф залишився утопічним інструментом та джерелом ідеологічно зумовленої експлуатації. Намагання запровадити міфологію «нової людини» призвело радше до примітивного використання і жінок, і чоловіків, ніж до емансипації від патріархату.

Однак, чи справедливо стверджувати, що в сучасному українському суспільстві побутують лише патріархальні гендерні моделі? В сьогоденній Україні пробиваються паростки свободи — попри те, наскільки малими чи слабкими вони можуть виглядати. Звідки виникають ознаки цієї гендерної емансипації та як вони розвиватимуться надалі? Мета виставки — зіставляючи радянські гендерні моделі та парадигми, що характеризують українське суспільство XXI століття, сприяти активному формуванню дискурсу гендерного конструювання, досліджувати причини, за яких уявлення про гендер виступають репресивними механізмами, а також замислитися над потенціальними можливостями відходу від патріархальної обмеженості в українському контексті*.

*Олена Червоник — кураторка виставки, авторка тексту.