Влада в сучасну епоху прагне сконцентруватися навколо живого людського тіла. Це проявляється не лише в політичному дискурсі, закликах представників капіталу та владних інститутів; вона вбудована в тіло нашого життя серед повсякденних середовищ та споруд, вона диктує правила на кожному кроці. Найважливішим інструментом керування управлінням є архітектура, її структура та властива їй тенденція підпорядковуватись, маніпулювати, впроваджувати та будувати лише те, що «необхідно» системі.

Однак у нас є метод вивільнення. Він є у мистецтві, перформативному і дуже тілесному: у скульптурному мистецтві, радикальному, квірному. Але все це – занадто рано засвоюється в інституційну систему архітектури, а потім працює всередині неї. Я бачу в критиці та поєднанні архітектури із сучасним мистецтвом можливість аналізувати й навіть будувати нове, гуманістичне тіло для систем нашого суспільства. Бо архітектура – це не лише міські вулиці, будинки, площі, квартири, парки та пейзажі, школи, готелі, лікарні, в'язниці, ратуші, музеї, галереї тощо. Це насамперед шкіра нашого особистого та соціального життя, наших стосунків між собою. Саме цей транзит [обмін] між душею і тілом, між внутрішнім, що ми можемо назвати істинним або важливим, і зовнішнім, яке є умовним і публічним. Як знайти свободу, що не втрачає цю «шкіру»? А що якби мистецтво могло бути таким перформативним методом, який би залишався вільним і захищав би від влади [від диктаторської та монополістичної влади] наші системи громадського простору та архітектури?

Моє вивчення тіла мистецтва та архітектури завдяки тілесності та шкірі, мембрани публічного простору [ландшафту], і їхнє художнє вираження, яке трактую як щось тваринне в «душі» і яке, без сил релігійних чи езотеричних, здатне звільнити нас і відповідати на безмежні запитання: «Хто ми є?», «Де ми є?»».