Скульптури серії «Кістки» постають як прозорі уламки пам’яті — ніби археологічні знахідки з тіла, яке водночас і присутнє, і відсутнє. Вони відлиті у поліефірній смолі з пігментами й органічними вкрапленнями, що нагадують залишки крові, тканин, землі.

Це не анатомічні моделі, а радше «привиди кісток» — об’єкти, що втратили свою міцність і перетворилися на крихкі контейнери пам’яті. Вони втілюють досвід тілесності у стані війни та вигнання: коли тіло розпадається на фрагменти, але водночас стає архівом, який зберігає сліди насильства, травми й турботи.

Їхня прозорість нагадує рентгенівські знімки чи лабораторні препарати, в яких шукають діагноз і спробу лікування. Водночас «кістки» виглядають як уламки артефактів із майбутнього — крихкі, але зберігаючі в собі історію виживання.

У цій серії кістка перестає бути символом смерті й стає тілом-пам’яттю: носієм уразливості, залишком крихкої, але живої присутності.