Працюючи над пошуком нових візуальних форм, я насправді повертаюся до себе — поетичної художниці, яка наважується говорити про особисте, досліджувати матеріали й творити монументальні перформативні скульптурні об’єкти з крихкої матерії. Від минулої зими я перебуваю у постійній кризі, знову шукаючи себе у своєму шляху докторантури. У діалозі з моїм улюбленим співтворцем [Олегом Винниченком], у довгих розмовах із моєю професоркою [Аліссою Кларк], у вдивлянні в дороги сестер-мисткинь — Мони Хатум, Аліни Шапочніков, Ренате Бертльманн, Пенні Слінґер, Єви Гессе… — я знову вчуся довіряти інтуїції, тілу, шкірі.

У перформансі моє тіло лежить на підлозі, обмотане бинтами та нейлоном — крихкою подвійною шкірою. Навколо мене квіти, які я зробила власноруч: відлиті з тюльпанів у прозорій смолі з травами, відливки кісток та гільзи, наповнені червоним пігментом і квітами. Є й пустушки моєї доньки — ніколи не використані, але перетворені на прозорі капсули пам’яті та зцілення. Я намагаюся розмотати себе, дихаючи у мікрофон, тоді як на великому екрані з мого рота виходять кістки, гільзи, пустушки та квіти. Мій голос пригадує «рецепти» цілющих трав моєї бабусі.

Перформанс триває 15 хвилин — стільки, скільки в реальності триває повітряна тривога: від першої сирени до відбою. Звук сирени окреслює роботу, відкриваючи й завершуючи дію, нагадуючи нам, що тіло — єдиний дім, який неможливо евакуювати.