Вже понад рік триває кривава війна у якій український народ проявив свої найкращі і найсильніші якості стійкість та мужність. Особливий героїзм та відвагу проявляють українські жінки. Вони захищають країну на полі бою, вони рятують своїх дітей і рідних від російських ракет, евакуюючись, виїжджаючи з окупованих територій, вони організовують волонтерські рухи і організації, вони надають медичну допомогу тощо. Але уже тепер ми маємо працювати над проблемами, які виникають внаслідок війни, адже історичний досвід попереджає нас про ризики відкочування і наступу на права жінок під час і після війни. «Я бачу необхідність розповідати про різні жіночі досвіди, робити видимими жінок, адже під час війни стереотипне бачення маскулінності і фемінності підсилюється. Від чоловіків очікують сили, мужності, вони ті, хто воюють і захищають; а жінки мають бути вразливими і слабкими, жінки залишаються вдома з дітьми і потребують захисту. Акценти в суспільстві зміщуються до героїзації чоловіків, формуються очікування мужньої поведінки в незалежності від обставин. Але ж реальний стан такий, що в цей найскладніший період для нашої країни жінки - є значною частиною збройного спротиву. А в культурному середовищі, саме жінки зараз взяли на себе весь тягар роботи як в Україні, так і за її межами.» - зауважила кураторка проєкту Марина Щербенко.

Виставка «Сонце, сонце, освітлюй тіні!» зібрала жінок-художниць, яких об'єднує спільний досвід переживання воєнних дій. У всіх свої, унікальні історії: фотохудожниця Женя Лаптій на момент наступу російських військ перебувала в харківській області, яка згодом була окупована. Щоб потрапити назад до України художниця зробила коло крізь росію, Латвію, Німеччину, Австрію та Польщу. Марина Талютто, Альона Науменко, Марія Прошковська та Марія Куліковська – жінки з маленьким дітьми, які перші тижні війни ховалися у бомбосховищах з єдиною думкою збереження життя свого та своєї дитини поки не вирішили Їхати з України. Вони пережили надскладний досвід евакуації, та виїзду за кордон, отримання тимчасового захисту та адаптація до нових умов життя у чужих країнах. Не зважаючи на всі складнощі, позбавлення, страхи і стреси, вони продовжують працювати, створюють нові твори, проєкти, підтримують діалог з міжнародною аудиторією та привертають увагу до війни. Дуету графікинь etchingroom1 Ані Ходьковій та Крістіні Ярош перші місяці війни довелось працювати на відстані. Аня залишилась в Києві та поєднувала волонтерську діяльність з творчою, а Крістіна переїхала до Львова, де так само працювала й була волонтеркою. Художниця Влада Ралко спершу виїхала до Львова, потім протягом року брала участь у міжнародних резиденціях, під час яких освітлювала тему війни, акцентуючи увагу до звірств російських військових. Влада фіксує плин війни у серії «Львівський щоденник», сторінки з якого вражають своєю жорстокою правдою. Алевтина Кахідзе, залишається в селі Музичі (Київська область), і попри війну не припиняє працювати та документує хід війни. Своїм досвідом, роботами й проєктами ділиться із західним світом, відвідуючи резиденції, лекторії та бере участь у виставкових проєктах. Режисерка та художниця Зоя Лактіонова в своїх роботах ділиться досвідом перебування у стані двох реальностей: життя в Україні під час війни та роботи за кордоном в мирі і спокої. Марія Стоянова залишається в Україні і досліджує коріння українського спротиву сьогодні, звертаючись до сімейних архівів українських сімей.

Цей рік війни змінив усіх нас. Ми стали міцнішими, згуртованими та стійкими. Ми проявили свою терпимість, чуйність один до одного. Ми більш чітко окреслили найважливіші життєві цінності. Всіх нас об'єднує наша земля, туга за домом, бажання захистити і звільнити наш край від загарбників. «Я прощаюся з рідним краєм у мовчанні, в побожній тиші... Вечір сонце пшеничне розкраяв і окраєць над полем залишив. Сонце, сонце, освітлюй тіні! Не заходь, почекай хвилину! Я ще раз у твоєму промінні озирнусь на свою батьківщину» – Ліна Костенко.