У цій серії ваз воєнний уламок — відстріляна гільза з-під Бахмута — перетворюється на матрицю для зліпків. Військовий залишок, носій смерті, стає основою для прозорих форм, наповнених квітами та лікарськими травами.

Вази виглядають як застиглі організми — капсули часу, де уламки війни зустрічаються з крихкими слідами життя. Вони не приховують своє походження: у товщі смоли проступають металеві відстріли з Ізюму, фрагменти знищеного, що перетворені на нову тілесність. Усередині — сушені трави й квіти, рослини-обереги, які лікують і продовжують життя навіть у руйнуванні.

«Ваза» тут — не предмет для прикраси, а символ тілесності: вона вбирає в себе функцію судини, яка зберігає пам’ять, біль і можливість зцілення. Вона стає тілом, що вміщує в собі і смерть, і турботу, і продовження життя.

У цих об’єктах прозорість смоли підкреслює неможливість втечі від досвіду війни: навіть коли вона зафіксована, ув’язнена, її уламки залишаються всередині. Але саме в цій крихкості з’являється нова сила — можливість перетворення смертоносного в оберіг, руїни в сад.